Невеличке село Іванівка відоме на цілий світ, як  колиска духовенства. Знамените воно тим , що  з нього вийшло більше 119 священників, 24 монашествуючих і 9 займають вищі церковні чини, які проповідували і тепер проповідують слово Боже по всьому світі.

     Село Іванівка розташоване в Корецькому районі Рівненської обл. і має географічні координати 50гр 40 мін пн широти і 27гр 56 мін сх. довготи. Іванівка межує на півночі з с. Коловерть , на північному сході з с. Залізниця, на сході з с. Даничів на південному сході з с. Березівка, на північному заході с. Стовпин, на південному заході з с. В.Межирічі, на заході з с. Колодіївка. Площа села невелика , в селі нараховується близько 170 дворів  де проживають 487 жителів. Рельєф Іванівки рівнинний , як і по всій Рівненській області. Село розташоване на Південно- поліській низовині. Рівнина слабогорбиста . Серед корисних копалин можна виділити на заході великі запаси будівельної глини, на півдні ще зовсім недавно видобували торф , а в східній частині є невеликі поклади піску. Ґрунти в селі родючі , їх можна поділити на дві групи: сірі лісові та чорноземи звичайні. Саме ці ґрунти дозволяють селянам вирощувати всі сільськогосподарські культури.

      У 1878 році за кошти парафіян було побудовано церкву. З тих пір вона не припиняє своєї діяльності. Навіть в роки Великої Вітчизняної війни та антирелігійної  пропаганди храм працював. Своєрідністю відзначається дзвіниця,  яка  прибудована до храму, а особливо дзвони, що більше 100 років скликають парафіян на службу Божу. Бо село в нас своєрідне… Від старовинного Корця з його золото- купольним жіночим монастирем, де ігуменею була матушка Наталія (в миру Ільчук Надія Олександрівна, жителька  села).    

        Жителі села Іванівка зазнали багато горя під час війни. Німецькі варвари закрили школу, зруйнували приміщення сільської Ради. Багато людей померло через хворобу, не одержуючи ніякої медичної допомоги.

        В після воєнні роки селяни взялися за відбудову свого села. В селі було збудовано сільський клуб, магазин, дитячі ясла, бібліотеку. Вир колективізації докотився і до нашого села. В 1949 році селяни об’єдналися в артіль ім. Дмитрова, керівником якої обрали випускника нашої школи Чигира Олександра Макаровича. Згодом артіль перейменували іменем Мічуріна. З 1950 року село почало жити повноцінним  життям, розвивалося  сільське господарство. Але не тільки цим відоме рідне село. 

      Брати Анатолій і Борис Процюки пішли в науку . Один --  доктор фізико –математичних наук , а другий – медичних наук. Ільчук С.С. , Процюки П.В., Устименко Г.М., Ільчук В.О. – захистили кандидатські дисертації з богослов’я .

    У 2014 році святкувала своє 100-річчя  одна з історичних пам’яток села—Іванівська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів. Школа побудована, завдяки Якову Михалюку.

На початку ХХ століття на Волині діяло земство—орган самоврядування, який був вправі вирішувати деякі питання місцеві проблеми.  Представником від Іванівки і Коловерти був у земстві Яків Михалюк. Земство в 1914 році виділило кошти для будівництва школи у с. Даничів. Вже було завезено цеглу, домовлено з майстрами, які мали будувати школу. Майстри зробили розбивку,  позакопували кілки на углах і вже підготувалися копати траншею для фундаменту. Але Яків Михалюк, невідомо яким чином зумів переробити цей план(старожили села не згадують як йому це вдалося зробити).І школа почала

будуватися в Іванівці. Яків Михалюк для її будівництва виділив частину своєї земельної ділянки. Та в земстві щось не спрацювало і 

зміни в плані було викрито, а нашого земляка за це було забрано до в’язниці на три місяці. Та школа в селі почала будуватися там, де зараз знаходиться автобусна зупинка. Сам Я. Михалюк жив там, де зараз стоїть будинок Федорчука  Олександра. школа прийняла перших учнів в 1915 році. Вона була цегляною і  світлою . В той час за однаковими проектами будувалися школи і в сусідніх селах Залізниця і Андрусіїв. Після революції наш край окупували польські війська. Важке економічне та політичне становище  підсилювалось жорстоким національним гнітом. Уряд панської Польщі намагався насадити католицьку віру, польську мову. Населенню заборонялося говорити рідною українською мовою, переслідували живе українське слово. Лише незначна частина дітей села мала змогу відвідувати школу і 20-х роках ХХ століття. Вже з кінця 1921 року  влада взяла напрямок на полонізацію навчальних закладів Західної України. Начальник Ровенського повіту сам особисто відвідував кожне село  і пояснював його жителям потребу. За його словами, селяни охоче приймали рішення про відкриття шкіл, в яких викладання проводилося б польською мовою, а українська викладалася б  як предмет.                                                                                                                                                                                                                                  Вважаючи цей тип шкіл на Кресах (західно-українські землі) вкрай необхідним, цей керівник аргументував своє рішення таким чином, «населення переважно українське, воно не розуміє польської мови, тому молоде покоління постійно має перебувати під впливом вчителя-поляка. Вчитель –поляк, в свою чергу зможе спостерігати за

деморалізацією української інтелігенції, народного українського руху. Тобто, бути спостерігачем, який детально повідомлятиме польську владу про культурне та політичне життя села».

     Згадує Лукащук Федір Гнатович, випускник школи 1926 року. Ветеран великої Вітчизняної війни: «Мені було 10 років, коли я пішов до школи. Навчання в класі проводилося польською мовою. Провчився в школі три роки.

Навчання проводив в школі вчитель Павлюк Олександр. Він був дуже грамотною людиною. До нього йшли за порадою жителі села.»                                                                 Про роки свого дитинства згадує й житель села Березівка Нечипорук Юхим Федорович. «Народився я в 1918 році в селі Березівка. Навчався В Іванівській церковно-приходській школі за панської Польщі. В школу тоді всі діти ходили в постолах (крепах), полотняних штанях з шлейкою через плече та полотняною торбою. Торбу носили на шнурку за плечима. Вчив мене вчитель Павлюк Олександр. Навчання проводилось польською мовою по книжці «Сеятель». Батюшка Павло Костецький навчав дітей «Закону Божого».  За найменше порушення дисципліни учнів били різками, але діти старалися добре вчитися»

Школа в селі була чотирьохкласною. Хто хотів здобувати освіту дальше, то наймав приватного вчителя. Через деякий час Павлюк Олександр переїжджає в село Сапожин, де купує собі хутір і 18 десятин землі. В 1945 році його вивозять в Приморський край, де він і помирає. З його хати роблять контору.

          В 1935-1938 роках Директором школи був  Панковський Юзеф. Учнів в той час в школі було багато.

        Після  Панковського  Юзефа директором школи був  Войчехівський,  в минулому  офіцер царської армії. Він був добрим господарем: посадив біля школи садок. Окремі дерева  збереглися й донині. Вчитель  любив дуже селянську працю, намагався допомагати у жнива біля молотарки.   На той час в школі навчалось 180 учнів. Оскільки місця в школі було мало, то за класні кімнати правили сусідні хати. До школи ходили діти із сусідніх сіл: Колодіївки, Коловерті, Залізниці, Харалуга, Стовпина, Березівки.

          У війну в школі дуже короткий період  вчителювали поляки. Це  було подружжя,  які мали своїх двох дітей: Юрія та Юлію. Жили вони в школі. Під час війни вчителем в школі працював Пономаренко Тимофій Тимофійович. Він був членом УПА, за що  був засуджений і висланий до Сибіру.

   В 1947-1948 роках директором школи був Голубенко Семен Васильович.

          Після війни приміщення  школи мало непривабливий вигляд: стіни були обдерті, вікна забиті фанерою.

          Протягом 1949 року  директором школи працював Патлай Степан Антонович.

   Освітній рівень села завжди був вищий, ніж у інших селах, особливо після воєнний період, коли школа стала семирічною.

          В 1952-1956 роках на посаді директора школи працював Охтирський  Яків Леонтійович.

         З 1956 по1965 рік директором школи була Капітанюк Галина Олександрівна. Після неї аж до 1983 року цю посаду займали такі вчителі:  Грисюк Степан Йосипович, Чумак Сава Васильович, Москалик  Андрій Гнатович,  Братішко Галина Іванівна, Ботанєвич Микола Павлович.

        З 1983 по 2015 рік школу очолювала Петрих Фаїна Макарівна.                                                                                            В 2006 році гостинно відчинив свої двері спортивний зал школи. Його будівництво стало завдяки діяльності Українського фонду соціальних інвестицій( УФСІ) під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України.

     З вересня 2015 року школу очолює Власюк Валентина Ярославівна.

     За цей час замінено 9 вікон і 8 дверей,реконструйовано приміщення внутрішньої вбиральні,повністю відремонтовано частину шкільного коридору,фойє,гардероб,замінено підлогу та проведено реконструкцію трьох класних кімнат,облаштовано учительську ...

     Школа живе своїм життям і чекає на своїх учнів...